Овячена вода зберігається уже більше як півстоліття, але досі наче свіжа. Так розповідає пані Стефанія, із села Розгадів, що на Тернопільщині.
83-річна Стефанія береже реліквію, яка їй нагадує про непросту історію її родини та силу віри в Господа, пише Експрес.
"Вода зберігається у скляних довоєнних літрових пляшках, — розповідає пані Стефанія. — Вона досі чиста й прозора, не має стороннього запаху, смакує, як
Це справжня сімейна реліквія, оберіг та благословення для нашої родини". Водохреще 1948 року було дуже важливим для родини Даликів (дівоче прізвище пані Стефанії). Це вперше вони освячували воду на рідній землі після повернення із заслання у Сибіру. 
"Нас вивезли в Сибір у 1941 му через участь мого дядька Івана в лавах УПА, — згадує Стефанія Гаврилишин. — Дід так і помер на чужині. Батька згодом забрали на фронт, бо солдатів бракувало". Саме участь батька у Другій світовій війні допомогла родині повернутися у рідне село в 1947 році напередодні Великодня. На той час пані Стефанії виповнилося 10 років. У Розгадові тоді служив отець Василь Баран — греко-католицький священник.
Пані Стефанія добре пам’ятає, як вони вперше після заслання святкували Водохреще.
"Святили воду у річці Золота Липа, яка є притокою Дністра, — розповідає жінка. — Вода біля берега замерзла і вкрилася льодом. Люди вирізали у кризі хрест, для священника облаштували поміст. Освячену в ріці воду набирали собі просто з водойми — вона була дуже чиста. Після служби й освячення всі дорослі заходили у воду — просто в святковому одязі. Потім виходили на берег, виливали воду з чобіт і йшли додому. Це було останнє освячення води греко-католицькою церквою у Розгадові. Після 1948-го в селі вже була православна церква. Згодом отця Василя Барана заслали в табір у Караганді.. "Мама прожила до 1992-го. Проголосувала на референдумі за Незалежність і сказала: "Можу вмирати, бо дочекалася того, чого ціле життя ждала, — незалежної України", — пригадує пані Стефанія. Жінка щиро вірить, що її діти та внуки й надалі зберігатимуть цю святу воду.
